Аннотации:
Гіпотензивні препарати, що їх вимушені постійно приймати пацієнти з артеріальною гіпертензією, можуть
мати негативний вплив на моторику стравоходу та нижнього стравохідного сфінктеру, підвищувати імовірність виникнення гастроезофагеальної рефлюксної хвороби та погіршувати її перебіг, що є актуальним у хворих з поєднаним перебігом
цих захворювань. Мета дослідження - вивчити особливості кислотних гастроезофагеальних рефлюксів та секреторну
функцію шлунка у хворих з поєднаним перебігом гастроезофагеальної рефлюксної хвороби та артеріальної гіпертензії
залежно від наявної гіпотензивної фармакотерапії. Пацієнтам, які були поділені на чотири групи залежно від наявної
монотерапії вальсартаном, лізиноприлом, бісопрололом та амлодипіном, було виконано 3-годинний езофаго-гастро-рНмоніторинг. Нами був проведений порівняльний аналіз наступних показників: кількість кислотних рефлюксів, наявність
рефлюксів з тривалістю більше 5 хвилин, середня та максимальна тривалість епізодів рефлюксу. Також порівняні значення мінімального рН, максимального рН, середнього рН та медіана рН в стравоході, кардіальному відділі шлунка та тілі
шлунка. Отримані результати показали, що в групі хворих, які приймали вальсартан, спостерігалось достовірне збільшення кількості епізодів кислотних рефлюксів, збільшення мінімального рН у стравоході та збільшення % часу з рН<4 у
стравоході, на відміну від пацієнтів, які приймали лізиноприл, бісопролол або амлодипін. Відмінностей у показниках гастрорН-моніторингу між групами хворих, які знаходились на монотерапії вальсартаном, лізиноприлом, бісопрололом та амлодипіном не виявлено, що свідчить про те, що посилення кислотного гастроезофагеального рефлюксу в групі вальсартану
не спричинене зміною кислотоутворюючої функціїї шлунка, а є результатом дії інших чинників, які призводять до послаблення та/або дезорганізації моторики стравоходу та зниження тонусу в ділянці НСС
