Abstract:
Ендометріоз – захворювання жінок підліткового та репродуктивного віку, що характеризується позаматковою наявністю тканини ендометрію та зазвичай асоціюється із хронічним болем і безпліддям. Це захворювання уражає 10–15% жінок репродуктивного віку та 35–50% жінок із тазовим болем та/або безпліддям. Необхідно зазначити, що бувають також випадки ендометріозу в жінок у постменопаузальному періоді. Метою дослідження було визначити основні тенденції та особливості діагностування ендометріозу залежно від його локалізації. Під час роботи проведено систематичний огляд та метааналіз іноземної та вітчизняної літератури з використанням описового, бібліосемантичного та статистичного методів. Джерелами були наукові статті, зокрема систематичні огляди та описи клінічних випадків у наукометричних базах Scopus, PubMed, Web of Science, UpToDate та інших виданнях. Загальна кількість опрацьованих наукових джерел становить 44 статті. Пошук літератури здійснювали з використанням ключових слів: «endometriosis», «women of reproductive age», «gynecology», «endometrial infiltration» та «ectopic localization». Загальна кількість хворих на ендометріоз, описана в опрацьованих 26 клінічних випадках, становить 30 жінок. Середній вік жінок – 36,9 років. Діагностування ендометріозу, як міжпрофільної патології, вимагає комплексного підходу. Передусім ідеться про збір скарг та анамнезу захворювання. Установлено, що найпоширенішою скаргою під час ендометріозу будь-якої локалізації є біль. Середня визначена тривалість симптому становить 264,3 доби, що вказує на превалювання хронічних форм патології. Попри дослідження біомаркерів, жоден аналіз крові не дозволяє надійно діагностувати ендометріоз, тому пріоритетними залишаються інструментальні методи дослідження. Установлено, що методом дослідження, який найчастіше використовують є УЗД – 15 випадків (50%). За даними 11 досліджень, середній розмір утворень становив 3,2 см на 2,0 см. Додаткові методи візуалізації включали комп’ютерну томографію (КТ), магнітно-резонансну томографію (МРТ), діагностувальну лапароскопію та колоноскопію з біопсією. Найпоширенішим методом остаточного підтвердження діагнозу є післяопераційне гістологічне дослідження.
