Чому змінюються погляди на ведення пацієнтів з вазомоторним ринітом?

Abstract

Вазомоторний риніт являє собою значний глобальний тягар для здоров’я з показниками поширено-сті, що варіюються від 5 до 25 %. Це підтип неалергічного риніту, який є гетерогенною сукупністю розладів із симптомами риніту, котрі не спричинені ані атопією, ані інфекцією та котрі іноді об’єднують з іншими фенотипами, як-от густаторний, гормональний або медикаментозний риніт. На відміну від алергічного риніту, який передбачає участь IgE-опосередкова-них імунних відповідей, вазомоторний риніт зумовлюється нейрогенною та вегетативною дисфункціями. Низкою авторів у свій час було запропоновано використовувати одночасно терміни «вазомоторний риніт» і «неалергічна ринопатія», навіть відносити до вазомоторного риніту алергічний риніт, що створює суперечності в трактуванні понять «вазомотор-ний риніт», «неалергічна ринопатія», «алергічний риніт» і заважає чіткому розумінню підходів до ведення відповідних категорій пацієнтів. Мета. Аналіз наявних даних щодо етіології, патогенезу, клініки, діагностики, лікування та профілактики вазомоторного риніту. Матеріали та методи. Пошук доступних джерел інформації, їх аналітичне опрацювання й обговорення отриманих результатів. Результати та їх обговорення. Вазомоторний риніт – це поширений, але недостатньо вивчений тип хронічного риніту, який згідно з наявними на сьогодні поглядами має нейрогенну природу. Низка авторів замість терміна «вазомотор-ний риніт» використовує термін «неалергічна ринопатія», що ускладнює розуміння проблеми. Натепер не існує єдиних міжнародних критеріїв діагностики вазомоторного риніту. У реальній клінічній практиці лікарям варто проводити дифе-ренційну діагностику між вазомоторним і алергічним ринітами (за допомогою методів специфічної алергодіагностики), а також виключати в пацієнтів інфекційний, медикаментозний риніти та хронічний риносинусит (за допомогою анамнезу, ендоскопії й інших додаткових методів дослідження). Більшість пацієнтів з вазомоторним ринітом адекватно реагують на лікування місцевими сольовими розчинами, топічними антигістамінними препаратами, кортикостероїдами та спреями іпратропію, які полегшують симптоми риніту. Особи, що не піддаються традиційному лікуванню, можуть пройти терапію капсаїцином, ботулотоксином і абляцію заднього носового нерва з використанням радіочастотної абляції або кріоте-рапії. На сьогодні біологічні агенти й нейромодуляційні методи лікування перебувають на різних стадіях дослідження, з фокусом на вплив такої цільової терапії на запалення 2-го типу, зокрема на блокаду інтерлейкіну-4 та -13. Незважаючи на багатонадійний характер цих даних для інших підтипів риніту, їхня роль у разі вазомоторного риніту залишається незрозумілою. Потрібно розробити стандартизовані, максимально узгоджені діагностичні критерії для вазомоторного риніту, що дасть змогу точніше класифікувати пацієнтів шляхом їх фенотипування, забезпечити цільовий вибір терапії й отримати надійну доказову базу щодо ефективності та безпечності методів лікування відповідної категорії осіб. Висновки. Пацієнти з вазомоторним ринітом часто звертаються по медичну допомогу до алергологів, оториноларин-гологів і лікарів іншого фаху. На сьогодні немає однозначного підходу до ведення таких пацієнтів різними фахівцями. Проблема вазомоторного риніту залишається актуальною та недостатньо вивченою, але підходи до ведення таких пацієнтів мають бути уніфіковані.