Профілактика та лікування ускладнень шийного анастомозу при езофагопластиці

Abstract

Мета. Покращення результатів хірургічного лікування пацієнтів з неспроможністю та стриктурами шийного анастомозу при стенозуючих захворюваннях стравоходу шляхом раннього виявлення, прогнозування ускладнень та розробки комплексної програми лікування. Матеріали і методи. Досліджено результати хірургічного лікування 116 хворих на стриктури стравоходу, прооперованих з 2005 по 2022 роки. Серед причин проведення езофагопластик були: післяопікові стриктури – у 45 хворих, пептичні стриктури – у 10, післяопераційні – у 17 та пухлинні захворювання стравоходу – у 44 хворих. Результати та їх обговорення. Методом логістичної регресії було встановлено, що найбільш вагомими факторами ризику виникнення неспроможності шийного анастомозу при езофагопластиці є: анемія, зниження рівня альбумінів менше 25 г/л, наявність цукрового діабету, повна непрохідність стравоходу. Застосування запропонованої програми лікування та використання апаратного способу формування анастомозу зменшувало ризик виникнення ускладнень. Розроблено комплексну програму оперативного лікування, що складається з трьох етапів. На першому етапі проводили передопераційну підготовку з корекцією усіх видів обміну та застосовували розроблений спосіб профілактики ішемічних ускладнень трансплантатів для езофагопластики. На другому етапі інтраопераційно використовували удосконалені особливості мобілізації при створенні шлункової трубки та товстокишкового трансплантата та розроблений апаратний спосіб формування шийного езофаго-органного анастомозу. На третьому етапі в післяопераційному періоді продовжували проводити запропоновану інфузійну терапію та при виникненні специфічних ускладнень проводили стентування. Неспроможність швів шийного анастомозу виникла у 4,9 % хворих основної групи та у 16,4 % хворих групи порівняння. Неспроможність швів шийного анастомозу найчастіше виникала при езофагопластиці шлунковою трубкою (p<0,001). При формуванні шийного анастомозу з використанням запропонованого апаратного способу випадків неспроможності не було виявлено. Стриктури шийного анастомозу виникли у 6,6 % хворих основної групи та у 20,0 % хворих групи порівняння. Найчастіше стриктури шийного анастомозу спостерігались при езофагопластиці шлунковою трубкою, ніж при езофагопластиці товстою кишкою (p<0,001). Висновки. Розроблений діагностично-лікувальний алгоритм та комплексна програма оперативного лікування дозволили достовірно знизити рівень неспроможності і стриктур езофагоорганних анастомозів з 36,4 % до 11,5 % (р<0,01), зменшити тривалість госпіталізації з 28,2±1,1 до 21,5±0,5 ліжко-дня (р<0,001), післяопераційного періоду – з 20,5±1,1 до 16,1±0,7 ліжко-дня (р<0,01), знизити рівень післяопераційної летальності з 7,3 % до 3,3 %.