Антибіотикорезистентність клінічних штамів грамнегативних неферментуючих бактерій

Abstract

Людство вперше зіштовхнулося з проблемою стійкості бактерій до антимікробних засобів практично одночасно з відкриттям самих антибіотиків. Незважаючи на беззаперечний вклад людства в еволюцію антибіотикорезистентності, останніми роками все частіше з’являються повідомлення про те, що виникнення стійкості до антибіотиків є результатом складних екологічних та еволюційних стосунків між самими бактеріями, що склались задовго до появи людини як біологічного виду. Резистентність мікроорганізмів до АБП може бути природною та набутою. Природна (первинна) резистентність закодована в хромосомних генах та формується ще до «зустрічі» з антибіотиком. Набута (вторинна) резистентність спричинена спонтанними мутаціями, наявністю генів стійкості, які переносяться транспозонами або плазмідами. Зазвичай, з плазмідами та транспозонами передаються гени, що кодують ферменти інактивації антибіотиків, також до складу мобільних елементів можуть входити кластери генів, що кодують модифікацію мішені дії антибіотиків. Формування резистентності у бактерій ґрунтується на складних молекулярно-генетичних процесах обумовлених двома генетично сформованими механізмами - набуттям нової генетичної інформації або зміною рівня експресії власних генів. Це пов’язано з дією факторів зовнішнього впливу, у тому числі – з селективним тиском антибіотиків, або з видовим чи міжвидовим обміном генетичною інформацією. Передача цієї генетичної інформації може здійснюватися при плазмідній або хромосомній локалізації генів, що кодують антибіотикорезистентність (у випадку плазмідної локалізації генів відбувається швидка внутрішньовидова і міжвидова поширеність резистентності, а у випадках хромосомної локалізації спостерігається клонова поширеність резистентності).