Соціальний пароксизм сучасних збройних конфліктів у цивілізаційному вимірі колективної взаємодії

Abstract

Воєнна перебудова життєдіяльності українського суспільства в умовах кровавого терору та цинічної пропаганди, наявність щоденних побутових незручностей, а також безпосередня участь близьких у військових діях кардинально змінює інформаційно-символічний характер спілкування у громадянському суспільстві й актуалізує ситуацію соціального пароксизму. Екзистенція такого стану полягає у спробах подолання людиною розриву між втіленою у громадській думці мрією-сим-волом і реально присутньою ситуацією трагічного буття, яке завжди зумовлює критичне осмислення нею особистих життєвих принципів і дієвих способів їх реалізації з метою продовження свого родового існування на обраній частині Земної кулі. У статті доведено, що ситуація соціального пароксизму виконує дві суспільно значимі функції: 1) активує потенційний ресурс військової діяльності в системі соціокультурних детермінант цифрової епохи та стимулює зміну речового або енергетичного статусу об’єктів як інформаційних ресурсів, забезпечуючи тим самим процес внутрішніх трансформаційних перетворень сучасних світових спільнот; 2) вимагає від суспільства активного перетворення діяльнісних підходів і принципів мілітарної культури в умовах сучасних збройних конфліктів з метою досягнення соціокультурного оптимуму. Зазначено, що аналіз новітніх форм організації соціальної взаємодії у цивілізаційному просторі залежить від історичних реалій формування культури militaris, яка об’єктивно була однією з головних складових фізичного виживання певної нації та збереження її територіально-оформлених державних кордонів. Відповідно, метою даної публікаціїє комплексний соціально-філософський аналіз ситуації соціального пароксизму в умовах сучасних збройних конфліктів. Завданнями даної розвідки було визначено: 1) з’ясувати розуміння стану соціального пароксизму в умовах збройних конфліктів постсучасності; 2) визначити та сформулювати дієвий механізм і пріоритетні організаційні форми колективної взаємодії в умовах військових викликів глобалізованого суспільства; 3) здійснити аналіз воєнно-гуманітарної спадщини у вітчизняній культурі militaris з метою підсилення дієвого міжцивілізаційного діалогу та досягнення мирного консенсусу планетарного рівня. Проаналізовано процедуру формування сучасної «мирної людини» або «Homo humanitatis», прабатьком якої була людина військова «Homo militaris», в умовах глобалізованого світу. Констатовано, що сучасний рівень оборонної діяльності вимагає кардинального збільшення фінансових і матеріально-технічних витрат, а також колосальних енергетичних затрат у підготовці висококваліфікованого та боєздатного особового складу, тому сучасну війну можна виграти тільки колективними зусиллями, використовуючи новітні суперсучасні технології. Визначено, що особливо в умовах військової агресії соціальна взаємодія партнерів на основі єдиного визнання критеріїв існуючих цінностей, споріднених символічних систем і принципів нормативно-правого регулювання суспільних відносин стає запорукою колективної оборонної міцності. Запропоновано структуру динамічного процесу формування діяльнісного співтовариства в умовах сучасних збройних конфліктів і визначено його основні етапи: 1) актуалізація інтенційно-аксіологічних рушіїв соціальної кооперації; 2) раціональний вимір матеріально-технічних та нелетальних ресурсних можливостей спільної оборонної діяльності; 3) реалізація партнерської стратегії єдиної системи дій між окремими особистостями, соціальними групами та спільнотами у формі нормативно-правових актів і міжнародних угод. Зазначено, що Українська держава має всі принципові можливості не втратити зміст новітніх організаційних форм колективної взаємодії та альтернативних тенденцій світового розвитку в невизначеному просторі планетарних колізій